Жизнь в океане представлена самыми различными организмами – от микроскопических одноклеточных водорослей и крошечных животных до китов, превышающих в длину 30 м и превосходящих по размерам любое животное, жившее когда-либо на суше, включая самых крупных динозавров. Живые организмы населяют океан от поверхности до наибольших глубин. Но из растительных организмов только бактерии и некоторые низшие грибы встречаются в океане повсеместно. Остальные растительные организмы населяют только верхний освещенный слой океана (главным образом до глубины около 50-100 м), в котором может осуществляться фотосинтез. Фотосинтезирующие растения создают первичную продукцию, за счёт которой существует всё остальное население океана.

В Мировом океане обитает около 10 тыс. видов растений. В фитопланктоне преобладают диатомовые водоросли, перидинеи и кокколитофориды из жгутиковых. Донные растения включают главным образом диатомовые, зелёные, бурые и красные водоросли, а также несколько видов травянистых цветковых растений (например, зостеру).


  Животный мир океана ещё более разнообразен. В океане обитают представители почти всех классов современных свободноживущих животных, а многие классы известны только в океане. Некоторые из них, например кистеперая рыба целакант, представляют собой живые ископаемые, предки которых процветали здесь более 300 млн. лет назад; другие появились совсем недавно. Фауна включает более 160 тыс. видов: около 15 тыс. простейших (главным образом радиолярии, фораминиферы, инфузории), 5 тыс. губок, около 9 тыс. кишечнополостных, более 7 тыс. различных червей, 80 тыс. моллюсков, более 20 тыс. ракообразных, 6 тыс. иглокожих и менее многочисленные представителей ряда других групп беспозвоночных (мшанок, брахиопод, погонофор, оболочниковых и некоторых других), около 16 тыс. рыб. Из позвоночных животных в океане, кроме рыб, обитают черепахи и змеи (около 50 видов) и более 100 видов млекопитающих, главным образом китообразных и ластоногих. Постоянно связана с океаном жизнь некоторых птиц (пингвинов, альбатросов, чаек и др. — около 240 видов).

  Наибольшее видовое разнообразие животных характерно для тропических районов. Донная фауна особенно разнообразна на мелководных коралловых рифах. По мере увеличения глубины разнообразие жизни в океане убывает. На самых больших глубинах (более 9000-10000 м) обитают лишь бактерии и несколько десятков видов беспозвоночных животных.


В состав живых организмов входят не менее 60 химических элементов, главные из которых (биогенные элементы) — это C, O, H, N, S, P, K, Fe, Ca и некоторые другие. Живые организмы приспособились к жизни при экстремальных условиях. Бактерии встречаются даже в океанских гидротермах при Т = 200-250оС. В глубочайших впадинах морские организмы приспособились жить при огромных давлениях.

Однако обитатели суши намного опередили по видовому разнообразию жителей океана, и прежде всего за счет насекомых, птиц и млекопитающих. В целом число видов организмов суши по крайней мере на порядок больше, чем в океане: один-два миллиона видов на суше против нескольких сот тысяч видов, обитающих в океане. Это связано с большим разнообразием мест обитания и экологических условий на суше. Но в то же время в море отмечается значительно большее раз­нообразие жизненных форм растений и животных. Две основные группы морских растений — бурые и красные водоросли — в пресных водах совсем не встречаются. Исключительно морскими являются иглокожие, хетогнаты и щетинкочелюстные, а также низшие хордовые организмы. В океане в огромных количествах живут мидии и устрицы, которые добывают себе пищу, отфильтровывая органические частицы из воды, а многие другие морские организмы питаются детритом морского дна. На каждый вид сухопутных червей, приходится сотни видов морских червей, питающихся донными отложениями.


Морские организмы, обитающие в разных условиях окружающей среды, по разному питающиеся и с различными повадками, могут вести самый разный образ жизни. Особи некоторых видов обитают лишь на одном месте и ведут себя одинаково на протяжении всей жизни. Это характерно для большинства видов фитопланктона. Многие виды морских животных систематически изменяют образ жизни на протяжении своего жизненного цикла. Они проходят личиночную стадию, а превратившись во взрослых особей переходят к нектонному образу жизни или ведут образ жизни, свойственный для бентосных организмов. Другие виды ведут неподвижный образ жизни или могут не проходить личиночную стадию вообще. Кроме того, взрослые особи многих видов время от времени ведут разный образ жизни. Например, омары могут то ползать по морскому дну, то плавать над ним на небольшие расстояния. Многие крабы покидают свои безопасные норы на время непродолжительных экскурсий в поисках пищи, во время которых они ползают или плавают. Взрослые особи большинства видов рыб принадлежат к чисто нектонным организмам, но и среди них есть многие виды, которые обитают вблизи дна. Например, такие рыбы, как треска или камбала, большую часть времени плавают у дна или лежат на нем. Этих рыб называют придонными, хотя питаются они только на поверхности донных отложений.

При всем разнообразии морских организмов всех их характеризуют рост и воспроизводство как неотъемлемые свойства живых существ. В ходе их все части живого организма обновляются, видоизменяются или развиваются. Для поддержания этой деятельности химические соединения должны синтезироваться, то есть воссоздаваться из более мелких и простых компонентов. Таким образом, биохимический синтез — самый существенный признак жизни.

iv>

Биохимическии синтез осуществляется посредством ряда различных процессов. Поскольку при этом производится работа, для каждого процесса необходим источник энергии. Это прежде всего прoцесc фотосинтеза, в ходе которого за счет энергии солнечного света создаются почти все органические соединения, присутствующие в живых существах.

Процесс фотосинтеза можно описать следующим упрощенным уравнением:

СО2 + Н2 О + Кинтетическая энергия солнечного света = Сахар + Кислород, или Углекислый газ + Вода + Солнечный свет = Сахар + Кислород

Для понимания основ существования жизни в море необходимо знать следующие четыре особенности фотосинтеза:

  • к фотосинтезу способны только некоторые морские организмы; в их число входят растения (водоросли, травы, диатомеи, кокколитофориды) и некоторые жгутиковые;

  • сырь­ем для фотосинтеза служат простые неорганические соединения (вода и углекислый газ);

  • при фотосинтезе образуется кислород;

  • энергия в химической форме запасается в молекуле сахара.


Потенциальная энергия, запасенная в молекулах сахара, используется и растениями, и животными для выполнения важнейших жизненных функций.

Таким образом, солнечная энергия, первоначально усвоенная зеленым растением и запасенная в молекулах сахара, может в последующем быть использована самим растением или каким-нибудь животным, которое потребит эту молекулу сахара в составе пищи. Следовательно, вся жизнь на планете, включая жизнь в океане, зависит от потока солнечной энергии, которая удерживается биосферой благодаря фотосинтетической деятельности зеленых растений и в химической форме переносится в составе пищи от одного организма к другому.

Главными строительными блоками живой материи служат атомы углерода, водорода и кислорода. В небольших количествах необходимы железо, медь, кобальт и многие другие элементы. Неживые, образующие части морских организмов, состоят из соединений кремния, кальция, стронция и фосфора. Таким образом, поддержание жизни в океане связано с непрерывным потреблением вещества. Растения получают необходимые вещества прямо из морской воды, а животные организмы, кроме того,­ получают часть веществ в составе пищи.

В зависимости от используемых источников энергии морские организмы подразделяются на два главных типа: автотрофные (автотрофы) и гетеротрофные организмы (гетеротрофы).

>

Автотрофы, или «самосоздающиеся» организмы создают органические соединения из неорганических компонентов морской воды и осуществляют фотосинтез, используя энергию солнечного света. Однако известны автотрофные организмы и с другими способами питания. Например, микроорганизмы, синтезирую­щие сероводород (H2S) и углекислый газ (СО2), черпают энергию не из потока солнечной радиации, а из некоторых соединений, например, сероводорода. Вместо серово­дорода с этой же целью может использоваться азот (N2) и суль­фат (SO4). Такой вид автотрофов называют хемоmрофамu.

Гетеротрофы («поедающие других») зависят от организмов, используемых ими в качестве пищи. Чтобы жить, они должны потреблять в пищу либо живые, либо отмершие ткани других организмов. Органическое вещество их пищи обеспечивает поступление всей химической энергии, необходимой для проведения самостоятельного биохимического синтеза, и нужных для жизни веществ.

Каждый морской организм взаимодействует с другими организмами и с самой водой, ее физическими и химическими характеристиками. Эта система взаимодействий образует морскую экосистему. Важнейшей особенностью морской экосистемы является перенос энергии и вещества; по сути, она своеобразная «машина» для производства органического вещества.


Солнечная энергия поглощается растениями и передается от них животным и бактериям в виде потенциальной энергии по основной пищевой цепи. Эти группы потребителей обмениваются с растениями углекислым газом, минеральными питательными веществами и кислородом. Таким образом, поток органических веществ замкнут и консервативен, между живыми компонентами системы в прямом и обратном направлении циркулируют одни и те же вещества, непосредственно входящие в эту систему или пополняемые через океан. В конечном счете вся приходящая энергия рассеивается в виде тепла в результате механических и химических процессов, протекающих в биосфере.

В таблице 9 приведено описание компонентов экосистемы; в ней перечисляются самые основные питательные вещества, используемые растениями, а биологическая составляющая экосистемы включает как живое, так и отмершее вещество. Последнее постепенно распадается на биогенные частицы вследствие бактериального разложения.

Биогенные остатки составляют примерно половину всего вещества морской части биосферы. Взвешенные в воде, захороненные в донных отложениях и налипающие на все выступающие поверхности, они заключают в себе огромный запас пищи. Некоторые пелагические животные питаются исключительно отмершим органическим веществом, а для многих других обитателей он составляет иногда значительную часть рациона в дополнение к живому планктону. Но все же основными потребителями органического детрита являются бентосные организмы.


Число организмов, живущих в море, меняется в пространстве и времени. В синих тропических водах открытых частей океанов содержится значительно меньше планктона и нектона, чем в зеленоватых водах побережий. Общая масса всех живых морских особей (микроорганизмов, растений и животных), отнесенная к единице поверхности или объема их местообитания составляет биомассу. Она обычно выражают в массе сырого или сухого вещества (г/м2, кг/га, г/м3). Биомасса растений называется фитомассой, биомасса животных – зоомассой.

Основная роль в процессах новообразования органического вещества в водоемах принадлежит хлорофилсодержащим организмам – в основном фитопланктону. Первичная продукция — результат жизнедеятельности фитопланктона — характеризует итог процесса фотосинтеза, в ходе которого органическое вещество синтезируется из минеральных компонентов окружающей среды. Растения, создающие ее, называются nервичными продуцентами. В открытом море ими создается практически все органическое вещество.

Таблица 9

Компоненты морской экосистемы


Биотические компоненты

Абиотические компоненты

Живые организмы

Растения Животные Бактерии

Углекислый газ

Питательные вещества

Кислород

Вода

Фосфор

Азот

Кремний

Другие

эле­менты

Биогенные остатки

Органический детрит

Таким образом, первичная продукция представляет собой массу новообразованного органического вещества за определенный период времени. Мерой первичной продукции является скорость новообразования органического вещества.

Различают валовую и чистую первичную продукцию. Под валовой первичной продукцией понимается все количество образовавшегося в ходе фотосинтеза органического вещества. Именно валовая первичная продукция применительно к фитопланктону является мерой фотосинтеза, поскольку дает представление о том количестве вещества и энергии, которые используются в дальнейших превращениях вещества и энергии в море. Под чистой первичной продукцией понимается та часть новообразованного органического вещества, которая остается после трат на обмен и которая остается непосредственно доступной для использования другими организмами в воде в качестве пищи.


Взаимоотношения между различными организмами, связанные с потреблением пищи, называются трофическими. Они являются важными понятиями в биологии океана.

Первый трофический уровень представлен фитопланктоном. Второй трофический уровень образует растительноядный зоопланктон. Суммарная биомасса, образующаяся за единицу времени на этом уровне, составляет вторичную продукцию экосистемы. Третий трофический уровень представляют плотоядные организмы, или хищники первого ранга, и всеядные. Суммарная продукция на этом уровне называется третичной. Четвертый трофический уровень образуют хищники второго ранга, которые питаются организмами более низких трофических уровней. Наконец, на пятом трофическом уровне находятся хищники третьего ранга.

Представление о трофических уровнях позволяет судить о эффективности экосистемы. Энергия или от Солнца, или в составе пищи поступает на каждый трофический уровень. Значительная доля энергии, поступившей на тот или другой уровень, рассеивается на нем и не может быть передана на более высокие уровни. Эти потери включают всю физическую и химическую работу, выполняемую живыми организмами для самоподдержания. Кроме того, животные высших трофических уровней потребляют лишь некоторую долю продукции, образуемой на низших уров­нях; часть растений и животных отмирает по естественным причинам. В результате количество энергии, которое извлекается с какого-либо трофического уровня организмами, находящимися на более высоком уровне пищевой сети, оказывается меньше количества энергии, поступившего на низший уровень. Отношение соответствующих количеств энергии называют экологической эффективностью трофического уровня и составляет обычно 0.1-0.2. Значения экологической эф­фективности трофического уровня используются для расчета биологической продукции.

Рис. 41 показывает в упрощенной форме пространственную организацию потоков энергии и вещества в реальном океане. В открытом океане эвфотическая зона, где протекает фотосинтез, и глубинные районы, где фотосинтез отсутствует, разделены значительным расстоянием. Это означает, что перенос химической энергии в глубинные слои воды приводит к постоянному и существенному оттоку биогенов (питательных веществ) из поверхностных вод.

Морські екосистеми

Рис. 41. Основные направления обмена энергией и веществом в океане

Таким образом, процессы обмена энергией и веществом в океане образуют в совокупности экологический насос, откачивающий из поверхностных слоев основные питательные вещества. Если бы не действовали противоположные процессы, восполняющие эту потерю вещества, то поверхностные воды океана лишились бы всех биогенов и жизнь иссякла бы. Эта катастрофа не наступает лишь благодаря, в первую очередь, апвеллингу, выносящему глубинные воды к поверхности со средней скоростью примерно 300 м/год. Подъем глубинных вод, насыщенных биогенными элементами, особенно интенсивен у западных побережий материков, вблизи экватора и в высоких широтах, где сезонный термоклин разрушается и значительная толща воды охватывается конвективным перемешиванием.

Поскольку суммарная продукция морской экосистемы определяется величиной продукции на первом трофическом уровне, важно знать, какие факторы на нее влияют. К этим факторам относятся:

  • освещенность поверхностного слоя океанических вод;

  • температура воды;

  • поступление питательных веществ к поверхности;

  • скорость потребления (выедания) растительных организмов.

Освещенность поверхностного слоя воды определяет интенсивность процесса фотосинтеза, поэтому количество световой энергии, поступающей на ту или иную акваторию океана, лимитирует величину органической продукции. В свою очередь интенсивность солнечной радиации определяется географическими и метеорологическими факторами, особенно высотой Солнца над горизонтом и облачностью. В воде интенсивность света быстро уменьшается с глубиной. В результате этого зона первичного продуцирования ограничивается верхними несколькими десятками метров. В прибрежных водах, где обычно содержится значительно больше взвешенных веществ, чем в водах открытого океана, проникновение света еще более затрудняется.

Температура воды также влияет на величину первичной продукции. При одинаковой интенсивности света максимальная скорость фотосинтеза достигается каждым видом водорослей лишь в определенном интервале температуры. Повышение или понижение температуры относительно этого оптимального интервала приводит к уменьшению продукции фотосинтеза. Однако на большей части океана для многих видов фитопланктона температура воды оказывается ниже этого оптимума. Поэтому сезонный прогрев воды вызывает повышение скорости фотосинтеза. Максимальная скорость фотосинтеза у различных видов водорослей отмечается примерно при 20°С.

Для существования морских растений необходимы питательные вещества макро- и микробиогенные элементы. Макробиогены — азот, фосфор, кремний, магний, кальций и калий необходимы в сравнительно больших количествах. Микробиогены, то есть элементы, необходимые в минимальных количествах, вклю­чают железо, марганец, медь, цинк, бор, натрий, молибден, хлор и ванадий.

Азот, фосфор и кремний содержатся в воде в таких малых количествах, что не удовлетворяют потребность в них растений и ограничивают интенсивность фотосинтеза.

Азот и фосфор нужны для постройки вещества клеток и, кроме того, фосфор принимает участие в энергетических процессах. Азота необходимо больше, чем фосфора, поскольку в растениях отношение «азот: фосфор» составляет примерно 16: 1. Обычно таким и является отношение концентраций этих элементов в морской воде. Однако в прибрежных водах процессы регенерации азота (то есть процессы, в результате которых азот возвращается в воду в форме, пригодной для потребления растениями) протекают медленнее, чем процессы регенерации фосфора. Поэтому во многих прибрежных районах содержание азота уменьшается относительно содержания фосфора, и он выступает как элемент, лимитирующий интенсивность фотосинтеза.

Кремний в больших количествах потребляют две группы фитопланктонных организмов — диатомеи и динофлагелляты (жгутиковые), которые строят из него свои скелеты. Иногда они извлекают кремний из поверхностных вод столь быстро, что воз­никающая в результате этого нехватка кремния начинает ограничивать их развитие. В результате вслед за сезонной вспышкой фитопланктона, потребляющего кремний, начинается бурное развитие «некремнистых» форм фитопланктона.

Потребление (выедание) фитопланктона зоопланктоном немедленно сказывается на величине первичной продукции, потому что каждое съеденное растение уже не будет расти и воспроизводиться. Следовательно, интенсивность выедания представляет собой один из факторов, влияющих на темпы создания первичной продукции. В равновесной ситуации интенсивность выедания должна быть такой, чтобы биомасса фитопланктона оставалась на постоянном уровне. При возрастании первичной продукции увеличение популяции зоопланктона или интенсивности выедания теоретически может вернуть эту систему в равновесие. Однако, чтобы зоопланктон размножился необходимо время. Поэтому даже при постоянстве прочих факторов устойчивое состояние никогда не достигается, и численность зоо- и фитопланктонных организмов колеблется относительно некоторого уровня равновесия.

Биологическая продуктивность морских вод заметно меняется в пространстве. К районам высокой продуктивности относятся континентальные шельфы и акватории открытого океана, где в результате апвеллинга происходит обогащение поверхностных вод биогенными веществами. Высокая продуктивность вод шельфа определяется также тем, что относительно мелкие шельфовые воды оказываются более теплыми и лучше освещенными. Сюда в первую очередь поступают богатые питательными веществами речные воды. Кроме того, запас биогенных элементов восполняется разложением органического вещества на морском дне.. В открытом океане площадь районов с высокой продуктивностью незначительна, потому что здесь прослеживаются планетарного масштаба субтропические антициклонические круговороты, для которых характерны процессы опускания поверхностных вод.

Акватории открытого океана с наибольшей продуктивностью приурочены к высоким широтам; их северная и южная граница обычно совпадает с 500 широты в обоих полушариях. Осенне-зимнее охлаждение приводит здесь к мощным конвективным движениям и выносу к поверхности биогенных элементов из глубинных слоев. Однако по мере дальнейшего продвижения в высокие широты продуктивность начнет убывать из-за возрастающего преобладания низких температур, ухудшающейся освещенности вследствие низкой высоты Солнца над горизонтом и ледового покрова.

Высоко продуктивны районы интенсивного прибрежного апвеллинга в зоне пограничных течений в восточных частях океанов у берегов Перу, Орегона, Сенегала и юго-западной Африки.

Во всех районах океана отмечается сезонный ход в величине первичной продукции. Это связано с биологическими реакциями фитопланктонных организмов на сезонные изменения физических условий среды обитания, особенно освещенности, силы ветра и температуры воды. Наибольшие сезонные контрасты характерны для морей умеренной зоны. Вследствие тепловой инерции океана изменения температуры поверхностных вод запаздывают относительно изменений температуры воздуха, и поэтому в северном полушарии максимальная температура воды отмечается в августе, а минимальная в феврале. К концу зимы в результате низких температур воды и уменьшения прихода солнечной радиации, проникающей в воду, численность диатомей и динофлагеллят сильно снижается. Между тем благодаря значительному охлаждению и зимним штормам поверхностные воды перемешиваются на большую глубину конвекцией. Подъем глубинных, богатых питательными веществами вод приводит к увеличению их содержания в поверхностном слое. С прогревом вод и увеличением освещенности создаются оптимальные условия для развития диатомей и отмечается вспышка численности организмов фитопланктона.

В начале лета, несмотря на оптимальные температурные условия и освещенность, ряд факторов приводит к уменьшению численности диатомей. Во-первых, их биомасса снижается из-за выедания зоопланктоном. Во-вторых, из-за прогрева поверхностных вод создается сильная стратификация, подавляющая вертикальное перемешивание и, следовательно, вынос к поверхности обогащенных биогенами глубинных вод. Оптимальные условия в это время создаются для развития динофлагеллят и других форм фитопланктона, не нуждающихся в кремнии для постройки скелета. Осенью, когда освещенность еще достаточна для фотосинтеза, вследствие охлаждения поверхностных вод термоклин разрушается, создаются условия для конвективного перемешивания. Поверхностные воды начинают пополняться питательными веществами из глубинных слоев воды, и их продуктивность возрастает, особенно в связи с развитием диатомей. При дальнейшем снижении температуры и освещенности численность фитопланктонных организмов всех видов убывает до низкого зимнего уровня. Многие виды организмов при этом впадают в анабиоз, выполняя роль «посевного материала» для будущей весенней вспышки.

В низких широтах изменения величины продуктивности сравнительно невелико и отражают главным образом изменения в вертикальной циркуляции. Поверхностные воды всегда сильно прогреты, и их постоянной особенностью является резко выраженный термоклин. В результате вынос глубинных, богатых био­генами вод из-под термоклина в поверхностный слой невозможен. Поэтому, несмотря на благоприятные прочие условия, вдали от районов апвеллинга в тропических морях отмечается низкая продуктивность.

Источник: StudFiles.net

Помощничек
Главная | Обратная связь

Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Споживання прісної води.

Всі галузі господарства стосовно водних ресурсів поділяються на споживачів і користувачів. Споживачі забирають воду з джерела водопостачання, використовують її для виготовлення продукції, а потім повертають, але вже в меншій кількості й іншої якості. Користувачі воду не забирають, а використовують її як середовище (водний транспорт, рибальство, спорт тощо) або як джерело енергії (ГЕС). Проте й вони можуть змінювати якість води (наприклад, водний транспорт забруднює воду).

Промисловість використовує близько 20 % води, споживаної людством. Кількість води, що споживається підприємством, залежить від того, яку продукцію воно випускає, від системи водопостачання (прямоточна чи оборотна) та від інших причин.

За прямоточної системи вода з джерела надходить на промисловий об’єкт, використовується в процесі виготовлення продукції, потім піддається очищенню й після цього скидається у водостік чи водойму. За оборотної системи відпрацьована вода після очищення не повертається у водойму, а знову використовується в процесі виробництва. Витрата води за такої системи набагато нижча. Наприклад, ТЕС потужністю 1 млн. кВт у разі прямого водопостачання (для охолодження агрегатів) споживає 1,5 км3 води щорічно, а за оборотної системи — лише 0,12 км3, тобто в 13 разів менше.

Кількість води (м3), необхідної для виробництва 1 т продукції, називають водоємкістю виробництва. За цим показником різні виробництва дуже відмінні. Наприклад, для виробництва 1 т металопрокату потрібно 10—15 м3 води, а 1 т хімволокна — 2000— 5000 м3. До найбільших споживачів води в промисловості належать атомні електростанції. Так, Хмельницька АЕС, розташована у верхів’ях річки Горинь, «випиває» всю воду з цієї річки, яка колись була основним джерелом водопостачання населення й промисловості Рівненської області.

Основний же споживач води — сільське господарство (70 % її загального використання). Це зумовлено передусім збільшенням площ зрошуваного землеробства. Зрошувані землі набагато продуктивніші від незрошуваних. Сьогодні в світі площа зрошуваних земель становить 15 % загальної площі сільськогосподарських угідь, а дають ці землі понад 50 % усієї продукції.

Питоме водоспоживання під час зрошення залежить від виду вирощуваних сільськогосподарських культур, клімату, технічного стану зрошувальних систем і способів поливу. Так, норми поливу для зернових культур становлять 1500—3500 м3/га, для цукрового буряку — 2500–6000, а для рису — 8000—15 000 м3/га.

Більша частина води (20—60 %), що використовується для зрошення, безповоротно втрачається (випаровується), певна її кількість повертається назад у водойми у вигляді так званих поворотних вод, сильно забруднених солями. Водопостачання населення (близько 10 % усієї споживаної людством води) задовольняє потреби в питній воді й комунально-побутові (робота підприємств побутового обслуговування, поливання вулиць і зелених насаджень, протипожежні заходи тощо). Є поняття питоме водоспоживання, тобто добовий об’єм води (л), необхідний для задоволення потреб одного жителя міста або села. У великих містах світу питоме водоспоживання сьогодні таке (л/добу): Нью-Йорк — 600, Париж — 500, Москва — 400, Київ — 333, Лондон — 263. Для порівняння: в країнах, що розвиваються (Центральна Африка, Близький Схід), цей показник становить лише 10—15 л/добу.

Забруднення води.

В результаті діяльності людей гідросфера змінюється: кількісно (зменшення кількості води, придатної для використання) та якісно (забруднення). Серед забруднень розрізняють фізичне, хімічне, біологічне й теплове.

Фізичне забруднення води відбувається внаслідок: накопичення в ній нерозчинних домішок — піску, глини, мулу в результаті змивання дощовими водами з розораних ділянок (полів); надходження суспензій з підприємств гірничорудної промисловості; потрапляння пилу, що переноситься вітром за сухої погоди, тощо. Тверді частинки знижують прозорість води, пригнічують розвиток водяних рослин, забивають зябра риб та інших водяних тварин, погіршують смакові якості води, а іноді роблять її взагалі непридатною для споживання.

Хімічне забруднення відбувається через надходження у водойми зі стічними водами різних шкідливих домішок неорганічного (кислоти, луги, мінеральні солі) та органічного (нафта й нафтопродукти, мийні засоби, пестициди тощо) складу. Шкідлива дія токсичних речовин, що потрапляють у водойми, посилюється за рахунок так званого кумулятивного ефекту (прогресуюче збільшення вмісту шкідливих сполук у кожній наступній ланці трофічного ланцюга). Так, у фітопланктоні концентрація шкідливої сполуки часто виявляється в десятки разів вищою, ніж у воді, у зоопланктоні (личинки, дрібні рачки тощо) — в десятки разів вищою, ніж у фітопланктоні, в рибі, яка харчується зоопланктоном, — ще в десятки разів вищою. А в організмі хижих риб (таких, як щука чи судак) концентрація отрути збільшується ще в десять разів і, отже, буде в десять тисяч разів вищою, ніж у воді.

Особливої шкоди водоймам завдають нафта й нафтопродукти, які утворюють на поверхні води плівку, що перешкоджає газообмінові між водою та атмосферою й знижує вміст у воді кисню. В результаті розливу 1 т нафти плівкою покриється 12 км2 води. Згустки мазуту, осідаючи на дно, вбивають донні мікроорганізми, які беруть участь у процесі самоочищення води. Внаслідок гниття донних осадів, забруднених органічними речовинами, виділяються шкідливі сполуки, зокрема сірководень, що отруюють усю воду в річці чи в озері.

До основних забруднювачів води належать хімічні, нафтопереробні й целюлозно-паперові комбінати, великі тваринницькі комплекси, гірничорудна промисловість. Серед забруднювачів води особливе місце посідають синтетичні мийні засоби. Ці речовини надзвичайно стійкі, зберігаються у воді роками.

Забруднення води речовинами, що містять фосфор, сприяє бурхливому розмноженню синьо-зелених водоростей і «цвітінню» водойм, яке супроводжується різким зниженням у воді вмісту кисню, «заморами» риби, загибеллю інших водяних тварин. Під час «цвітіння» Каховського та інших «рукотворних» морів на Дніпрі стоїть сморід, а хвилі викидають на берег трупи риби, що задихнулася.

Біологічне забруднення водойм полягає в надходженні до них зі стічними водами різних мікроорганізмів (бактерій, вірусів), спор грибів, яєць гельмінтів і т. д., багато з яких є хвороботворними для людей, тварин і рослин. Серед біологічних забруднювачів перше місце посідають комунально-побутові стоки (особливо, якщо вони не очищені або очищені недостатньо), а також стоки цукрових заводів, м’ясокомбінатів, підприємств з обробки шкір, деревообробних комбінатів. Особливо небезпечне біологічне забруднення водойм у місцях масового відпочинку людей (курортні зони на узбережжях морів). Через поганий стан каналізаційних систем та очисних споруд останніми роками нерідко закривалися пляжі в Одесі, Маріуполі та інших містах на узбережжях Чорного й Азовського морів, оскільки в морській воді було виявлено збудників таких небезпечних захворювань, як холера, дизентерія, вірусний гепатит та ін.

Теплове забруднення води відбувається внаслідок спускання у водойми підігрітих вод від ТЕС, АЕС та інших енергетичних об’єктів. Тепла вода змінює термічний і біологічний режими водойм і шкідливо впливає на їхніх мешканців. Як показали дослідження гідробіологів, вода, нагріта до температури 26—30 °С, діє на риб та інших мешканців водойм пригнічувано, а якщо температура води піднімається до 36 °С, риба гине. Найбільшу кількість теплої води скидають у водойми атомні електростанції.

Очищення стічних вод.

Усі природні водойми здатні самоочищатися. Самоочищення води — це нейтралізація стінних вод, випадіння в осад твердих забруднювачів, хімічні, біологічні та інші природні процеси, що сприяють видаленню з водойми забруднювачів і поверненню води до її первісного стану.

Одначе здатність водойми до самоочищення має свої межі. Сьогодні у водойми надходить така величезна кількість стічних вод, настільки забруднених різними токсичними для їхніх мешканців речовинами, що багато водойм почали деградувати. Тому людство, якщо воно хоче мати майбутнє, мусить негайно вжити спеціальних заходів для очищення забруднених вод і повернення джерел водопостачання до такого стану, за якого вони стали б придатними для використання.

Здатність природних водойм до самоочищення (періодичність природного очищення):
– Світовий океан — 2500 років;
– підземні води — 1400 років;
– полярні льодовики — 9700 років;
– гірські льодовики — 1600 років;
– підземний лід районів вічної мерзлоти — 10 000 років;
– фунтова волога — 1 рік;
– води озер — 17 років;
– води боліт — 5 років;
– води в руслах річок — 16 днів;
– волога в атмосфері — 8—10 днів;
– вода в живих організмах — кілька годин.

До заходів, що мають забезпечити нормальний стан водних об’єктів, належать:
– нормування якості води, тобто розробка критеріїв її придатності для різних видів водокористування;
– скорочення обсягів скидання забруднювачів у водойми вдосконаленням – технологічних процесів;
– очищення стічних вод.

Чинними законами України передбачається, що для різних господарських потреб має використовуватися вода певної якості. Недопустимо, наприклад, використовувати питну воду для охолодження блоків ТЕС, забороняється скидати у водойми стічні води, які містять цінні відходи, що можуть бути вилучені із застосуванням раціональної технології. Основний напрям захисту водного середовища — перехід підприємств до роботи за схемою замкненого циклу водопостачання, коли вони після очищення власних стічних вод повторно використовують їх у технологічному циклі, й забруднені стічні води взагалі не потрапляють у водойми.

У сільському господарстві (основний споживач води) слід запровадити сувору економію води, раціональне її використання. Так, заміна суцільного поверхневогополиву на зрошуваних землях дощуванням або краплинним поливом дає змогу збирати ті самі врожаї з меншими (в 5—7 разів) витратами води. Скоротити кількість пестицидів, фосфатів, нітратів, що потрапляють у водойми, можна частковою заміною хімізації сільського господарства біологічними методами боротьби зі шкідниками й хворобами рослин, чітким дотримуванням сівозмін, уведенням більш продуктивних і стійких до хвороб та шкідників рослин.

Очищення стічних вод — це руйнування або видалення з них забруднювачів і знищення в них хвороботворних мікробів (стерилізація). Сьогодні застосовуються два методи очищення стічних вод: у штучних умовах (у спеціально створених спорудах) і в природних (на полях зрошення, в біологічних ставках тощо). Забруднені стічні води послідовно піддають механічному, хімічному й біологічному очищенню.

Механічне очищення полягає у видаленні зі стічних вод нерозчинних речовин (піску, глини, мулу), а також жирів і смол. Для цього використовуються відстійники, сита, фільтри, центрифуги тощо. Сучасні передові методи із застосуванням найкращих зарубіжних установок дають змогу видаляти зі стічних вод до 95 % твердих нерозчинних забруднювачів.

Хімічне очищення стічних вод здійснюється після їх механічного очищення. В забруднену різними сполуками воду додають спеціальні речовини-реагенти. Ці речовини, вступаючи в реакцію із забруднювачами, утворюють нешкідливі речовини, які випадають в осад і видаляються.

Біологічне очищення стічних вод, як правило, — завершальний етап. Органічна речовина, що міститься у стічній воді, окислюється аеробними бактеріями до вуглекислого газу й води, а також споживається гетеротрофами-консументами (передусім найпростішими). Чим більше в очищуваній воді є гідробіонтів-гетеротрофів і чим вища їхня біологічна активність, тим інтенсивніше відбувається процес очищення. Крім того, організми-фільтратори, поглинаючи й згодом осаджуючи різні суспензії, сприяють їх похованню на дні та освітлюють воду. Біологічне очищення здійснюють у спеціальних гідротехнічних спорудах і установках — на так званих полях зрошення, на полях фільтрації, на біофільтрах, в аеротенках. Іноді ці споруди й установки штучно заселяють спеціально дібраними або виведеними штамами бактерій і культурами найпростіших та водоростей. Комплекс організмів, які беруть участь у процесах біологічного очищення, називають активним мулом.

Деякі особливо токсичні стічні води хімічних підприємств узагалі не піддаються очищенню ніякими сучасними методами. їх доводиться закачувати в підземні сховища, наприклад у відпрацьовані нафтові родовища. Таким чином створюються небезпечні об’єкти, оскільки ніхто не може дати стовідсоткової гарантії, що отруйні води не потраплять колись у підземні водоносні горизонти. Іноді надотруйні стічні води піддають випаровуванню у відстійниках, щоб зменшити масу та об’єм відходів, які необхідно поховати.

Особливості морських екосистем.

Найбільшою екосистемою в межах біосфери Землі є Світовий океан (моря вкривають 70,8 % поверхні планети й містять у собі 1,4 млрд. км3 води). З погляду екології, океанський простір поділяють (Д. Гайнріх, М. Гергт, 1998) за глибиною на епіпелагіаль, мезопелагіаль, батипелагіаль, абісопелагіаль та хадопелагіаль (від мілководдя до найбільших океанських глибин у 5—7 км та океанських жолобів — 7—11 км) (рис. 3. 6.).

Морські екосистеми

Батіаль, абісаль та хадаль є життєвими просторами глибинних (пелагіальних) організмів, а неретичні життєві простори близькі до узбережжя.

Достатні світлові умови для фотосинтезу забезпечуються лише в 10 % морської води, 90 % води перебуває в абсолютній темряві, й морські організми отримують поживні речовини завдяки опусканню загиблих організмів і їх решток із верхніх шарів. Оскільки абсорбційна система продуцентів пристосована до різних світлових зон, вони можуть існувати в морських екосистемах на глибинах до 200 м.

В океанській глибинній зоні (понад 140—300 м) коливання температури невеликі, тому тут живуть стенотермні види. Тварини одного виду можуть пристосовуватися до температури води через її вплив на певній фазі розвитку. Для екології мають значення зони температурних перепадів (термокліни), які відокремлюють теплі й холодні шари. Властивості зависання планктону залежать від густини води, у зв’язку з чим на термокліні відбувається флуктуація цих організмів.

Солоність морських вод у середньому становить 35 %. Вміст поживних солей незначний і є важливим фактором, що стримує ріст біомаси.

Солоність морських вод коливається залежно від пори року та географічного положення (вплив температур повітря, річкового стоку, танення льоду). За вмістом солей розрізняють оліго-, мезо-, полігалінні та морські зони. Солона вода через осмотичний тиск становить екологічну проблему для організмів. Більшість видів віддають перевагу зонам зі стабільним умістом солей (вони стеногалінні). Естуарії і літоральні зони населяють евригалінні види.

На життя морських організмів великий вплив справляють різні морські течії (дрейфуючі — спричинені вітрами, компенсаційні, глибинні, підйомні, градієнтні, припливно-відпливні та ін.).

Гідростатичний тиск, що зростає з глибиною (кожні 10 м водяного стовпа збільшується на 1 атм, або 105 Па), також впливає на функціонування гідробіонтів, але фізіологію пристосування морських організмів до тиску майже не досліджено. Хоча відомо, що тиск спричиняє зміну інтенсивності обміну речовин (через підвищення вмісту СО2 у протоплазмі), що під його впливом де формується білок, підвищується активність плавання.

Такі фактори, як освітленість, солоність, механічні сили водних мас, зумовлюють чіткий розподіл морських організмів за зонами умов життя (мілководні, середньоглибинні, глибоководні).

Дуже важливу екологічну роль у Світовому океані відіграють корали, які виконують таку саму очищувальну функцію, що й тропічні ліси. Корали (кораловіполіпи) мають біологічне походження, ростуть від морського дна вгору зі швидкістю 0,1—3 см на рік, живуть колоніями в угрупованні з зеленими водоростями в прозорій теплій чистій воді на глибинах до 70 м. Найсприятливіші для тропічних коралів температури — 25—28 °С. За нижчих і вищих температур вони гинуть, як і внаслідок зменшення чистоти й прозорості води (від пилових бур, підняття мулу з дна та ін.). Ріст коралових рифів гальмують організми, які їх поїдають (риби-папуги, колючі морські зірки, бурильні губки).

Продуктивність морських водних мас змінюється в дуже широких межах. У відкритому морі вона порівнянна з продуктивністю пустель, а в зонах підйомних течій та літоралі — з продуктивністю степів і саван.

Найбільшу біомасу одного виду на Землі має криль (рачки) — 400— 500 млн. т. Найбільшими хребетними тваринами є сині кити (довжина — 32 м). Вони — планктонофільтрувальні, живляться переважно рачками.

До продуцентів належить фітопланктон (діатомові, джгутикові, синьо-зелені водорості, коколітофориди й силікофлягеляти), до первинних консументів — зоопланктон (70 % його — рачки).

Найближчими десятиліттями біомаса Світового океану відіграватиме велику роль у житті людства, якщо воно своєю діяльністю не спричинить деградації морських екосистем (як це відбувається на континентах). Тому їх охорона, як і водних екосистем суші, — одне з найпріоритетніших завдань сьогодення. Охорона вод Світового океану.

Стан вод Світового океану сьогодні викликає велику тривогу. Його забруднюють переважно річки, з водами яких щороку надходить понад 320 млн. т заліза, 6,5 млн. т фосфору та ін. Дуже багато забруднень потрапляє в океани також з атмосфери: 200 тис. т свинцю, 1 млн. т вуглеводнів, 5 тис. т ртуті й т. д. Майже третина мінеральних добрив, що вносяться в грунт, вимивається з нього дощовими водами й виноситься річками в моря та океани; лише азоту й фосфору таким шляхом потрапляє у Світовий океан близько 62 млн. т щорічно. Ці речовини викликають бурхливий розвиток деяких водоростей, що вже неодноразово спричиняло появу «червоних припливів», виникнення різних інших типів «цвітіння» води. Під час «цвітіння» водорості виділяють у воду високоотруйні токсини, що призводить до масової загибелі інших гідробіонтів.

До найшкідливіших забруднювачів Світового океану належать нафта й нафтопродукти. Щорічно їх потрапляє сюди 5—10 млн. т, здебільшого в результаті втрат під час добування нафти з морських родовищ, аварій танкерів, берегового стоку тощо.

Так, унаслідок аварії танкера «Екссон валдіз», що сталася в1990 р. поблизу узбережжя Аляски, в море потрапило 40 тис. т нафти. Величезні нафтові плями рознеслися морськими течіями й вітром далеко від місця аварії, забруднивши великі ділянки узбережжя материка та островів і спричинивши загибель тисяч тюленів, морських птахів, риби тощо.

В 1991 р. під час війни між Кувейтом та Іраком (відомої як операція «Буря в пустелі») нафта, що вилилася з підірваних танкерів і нафтопроводів, покрила 1550 км2 поверхні Перської затоки й 450 км берегової смуги, де загинуло багато морських черепах, птахів, крабів та інших тварин.

Нафтова плівка на поверхні моря пригнічує життєдіяльність морського фітопланктону — одного з головних постачальників кисню в земну атмосферу, порушує тепло- й вологообмін між океаном і атмосферою, губить мальків риб та інші морські організми.

Більш як половину біологічної піраміди, яку вінчає людина, становлять морські організми. Якщо вони загинуть, піраміда завалиться, зникне всяка основа життя на суші і у повітрі. Наземне життя дедалі більше залежить від життя в океані: мертвий океан — мертва планета. (Т. Хейєрдал).

Моря й океани забруднюються також твердими відходами — промисловими й побутовими. їх у Світовому океані нагромадилося вже понад 20 млн. т. Більшість із них містять сполуки важких металів та інші шкідливі речовини, які згубно діють на морську біоту.

У Світовий океан потрапило дуже багато радіоактивних речовин унаслідок випробувань атомної зброї, роботи атомних реакторів військових підводних човнів і криголамів, скидання контейнерів із відходами атомних електростанцій тощо.

Загальне радіоактивне забруднення Світового океану з вини людини становить 1,5 * 109 Кі, тоді як чорнобильська аварія «збагатила» біосферу на 5 * 107 Кі, тобто у Світовому океані сьогодні міститься 300 Чорнобилів!

Найсильнішого забруднення зазнає мілководна зона Світового океану. Шельф океану — це район, де багато морських організмів проводить значну частину свого життя; до того ж саме тут рибалки заробляють собі на хліб насущний, а мільйони людей відпочивають.

Глобальні кліматичні зміни, зокрема потепління морських вод, спричиняють негативні процеси в морських екосистемах.

Так, восени 2002 р. в центральній частині Японського моря виявлено медуз-мутантів незвичайних розмірів. Одна з найбільших медуз була діаметром 3 м і масою понад 150 кг (вид Зіотоіориз потигаі). Екземпляри близько 1 м у діаметрі тисячами потрапляють у рибальські сітки. Потепління клімату призвело також до появи в Німеччині тропічних фімелів (фіолетові фімелі — теслі).

Проблема захисту Світового океану нині стала однією з найактуальніших, вона стосується всіх країн, навіть тих, що не мають безпосереднього виходу до океану. З огляду на це ООН розробила й ухвалила кілька важливих угод, які регулюють судноплавство, рибальство, видобування корисних копалин із морських родовищ тощо. Найвідомішою з них є угода, підписана більшістю країн світу в 1982 р., — «Хартія морів».

 

 

Источник: studopedya.ru

Особенности среды обитания: Морські екосистеми» class=»alignleft» />Править

  • Имеют очень большие глубины, при этом абиогенных зон нет.
  • В морях и океанах происходит постоянная циркуляция воды. В результате действия ветров, продуцированных разницей температур полюсов и экватора, и вращения Земли вокруг своей оси образуются экваториальные течения на восток и запад, и прибрежные течения на север и на юг. Теплые течения: Гольфстрим, Североатлантическое и др. и холодные: Калифорнийское и др. Кроме поверхностных течений, есть и глубинные течения. В результате этого перемешивание воды в море настолько эффективное, что недостаток кислорода наблюдается очень редко и он не является лимитирующим фактором.
  • Вода имеет очень высокую соленость (до 35%о), поэтому организмы имеют различные приспособления для борьбы с потерей воды.
  • Постоянно наблюдаются приливы и отливы, вызываемые притяжением Луны и Солнца. Высота прилива может достигать 3-12м. Приливы повторяются через каждые 12,5 часа. Если силы притяжения Луны и Солнца суммируются, то наблюдается максимальный, или сизигиальный, прилив. Если эти силы направлены в разные стороны, то имеет место минимальный или квадратурный прилив.
  • Вода имеет более высокую плотность по сравнению с пресноводными экосистемами и выполняет функцию опоры, одновременно для донных организмов опорой служит субстрат.
  • В морской воде очень мала концентрация биогенов, жизнь бедна и на единицу объема приходится очень мало первичной продукции. В нижних слоях биогенов больше, но автотрофов там нет и использовать их некому. Однако там, где ветры постоянно дуют с суши, они отгоняют поверхностную воду в открытое море и на поверхность поднимаются глубинные воды, богатые биогенами. В этих местах наблюдаются «вспышки» жизни. А само явление получило название апвелинг (путешествие вверх). Самая большая зона апвелинга возле берегов Южной Америки, имеются зоны также возле берегов Юго-Западной и Северо-Западной Африки. Эти зоны очень продуктивные.
  • Морские экосистемы непрерывны, все моря и океаны соединены между собой. Однако, перемещению организмов часто мешают температурные, солевые, глубинные и другие барьеры.[1]

Морские экосистемы характеризуются горизонтальной зональностью и вертикальной стратификацией. Горизонтальная зональность отмечается для дна и воды (см. рис.).

591-1-

Горизонтальная зональность в морских экосистемах (по Л. Цветковой, 1999)

Вертикальная стратификация представлена световой стратификацией, обусловленной глубиной проникновения солнечного излучения, и включает две зоны:

  1. эуфотическая зона, или зона первичного продуцирования (от 30 до 200 м);
  2. афотическая зона, куда свет не проникает.

Обитатели Морські екосистеми» class=»alignleft» />Править

В морских экосистемах обитают только три жизненные формы организмов: 1) планктон; 2) бентос; 3) нектон.

Нектон — совокупность активно плавающих организмов, обитающих в толще воды пелагической области водоемов и способных противостоять силе течения и самостоятельно перемещаться на значительные расстояния. К нектонам относятся: рыбы, кальмары, китообразные, ластоногие, водные змеи, черепахи, пингвины и др.[2]

Планктон — совокупность организмов, пассивно обитающих в толще воды и неспособных активно сопротивляться переносу течениями. К планктонам относятся микроскопические водоросли, простейшие, некоторые ракообразные, моллюски и др. Для организмов планктона свойственны вертикальные миграции по сезонам и времени суток. Многие организмы планктона обладают способностью к свечению. Различают фитопланктон и зоопланктон.

Фитопланктон является первичным источником энергии в пищевых цепях пелагической области — продуцентом. Крупные животные, и прежде всего рыбы, здесь являются преимущественно вторичными консументами, питающимися зоопланктоном. Продуцентом для зоопланктона являются как фитопланктон, так и планктонные личинки моллюсков, морских лилий и т. п.

Бентос — совокупность организмов, всю или большую часть жизни обитающих на дне океанических и континентальных водоемов, в его грунте и на грунте. Организмы бентоса служат объектами питания многим рыбам и другим водным животным. Различают фитобентос и зообентос. В бентосных и пелагических сообществах к первичным консументам относятся зоопланктон, насекомых в море экологически заменяют ракообразные. Подавляющее число крупных животных — хищники. Для моря характерна очень важная группа животных, которую называют сессильными (прикрепленными). Их нет в пресноводных системах. Многие из них напоминают растения и отсюда их названия, например, морские лилии. Здесь широко развиты мутуализм и комменсализм. Все животные бентоса в своем жизненном цикле проходят пелагическую стадию в виде личинок.

В неритической зоне (литораль) очень больщое разнообразие жизни, большее, чем в тропических дождевых лесах. Планктон присутствует в виде галопланктона — постоянная форма, когда на протяжении всего жизненного цикла организм находится в данной жизненной форме, и меропланктона — временная форма, когда в данной жизненной форме организм проходит только определенную стадию своего жизненного цикла. Очень хорошо представлен также и бентос, как эпифауна, так и инфауна. Весьма большое разнообразие отмечается и для нектона, почти все промысловое рыболовство сконцентрировано в неритической зоне.

В пелагиальной зоне (батиаль, абиссаль) мало биогенов и поэтому разнообразие жизни здесь значительно беднее. Долго считалось, что основным источником первичной продукции здесь является планктон-сетка, а сейчас выяснилось, что это нанопланктон. В этой зоне присутствует только га- лопланктон. Нектон довольно разнообразен. Он имеет различные приспособления для добывания пищи. Те организмы, которые питаются мелкой пищей, обладают цедильным аппаратом и могут профильтровывать большие объемы воды, вылавливая добычу. Многие рыбы имеют приспособления для привлечения добычи. Например, рыба-лампа светится в темноте, у рыбы-ангела светятся кончики плавников. У некоторых рыб очень большой рот (рыба-гадюка) и они могут проглатывать добычу крупнее себя.

Лиманы Морські екосистеми» class=»alignleft» />Править

Промежуточное положение между морскими и пресноводными экосистемами занимают лиманы. Лиманы — это полузамкнутые прибрежные водоемы, соединенные с открытым морем, но морская вода в них заметно опреснена за счет материкового стока.

С точки зрения геоморфологии различают пять типов лиманов:

  1. Лиманы в затопленных речных долинах. Они наиболее распространены вдоль береговой линии.
  2. Лиманы типа фиордов. Это глубокие U-образные выемки берега, образовавшиеся в результате вклинивания ледника в сушу. Примером могут служить фиорды Норвегии и Аляски. 3. Лиманы, ограниченные мелями или барьерными островами, разделенными проливами, благодаря которым сохраняется связь с морем. Они образовались за счет береговых отложений или береговых дюн в связи с повышением уровня моря (побережье Мексиканского залива).
  3. Лиманы, образованные тектоническими процессами в результате геологических сдвигов или локальных опусканий суши (залив Сан-Франциско).
  4. Лиманы речных дельт, которые образовались в устьях больших рек (Нил, Миссисипи). В них часто наблюдается солевая стратификация, когда более плотная морская соленая вода находится внизу, а речная пресная — сверху. Это имеет место, когда речной сток превышает прилив. А когда они уравновешены, то за счет турбулентности происходит перемешивание и образуется слабосоленый лиман.

Лиманы характеризуются рядом важных свойств. Во- первых, они обычно очень продуктивные за счет биогенов, которые попадают сюда во время приливов. Во-вторых, в них круглый год идет образование первичной продукции за счет продуцентов трех типов: 1) макрофиты; 2) фитобентос; 3) фитопланктон. В-третьих, лиманы служат местом откорма многочисленных морских промысловых видов рыб, животных и птиц. В связи с этим лиманы играют большую роль в биосфере и поэтому их нельзя нарушать.

Примечания Морські екосистеми» class=»alignleft» />Править

  1. ↑ http://yourlib.net/content/view/12119/143/
  2. ↑ Морские экосистемы

Источник: permaculture.wikia.org